На цій сторінці представлено низку цікавих фактів, що лишили нам у спадок відомі літературознавці й мемуаристи, які з різних сторін доповнюють портрети геніальних людей.

    Данте Аліг'єрі, підсумовуючи свої міркування щодо мети та умов письменницької праці, висловив таку думку: «Ніжачись на перині м'якій, слави собі аж ніяк не здобудеш». І тим самим проголосив свою при­хильність до аскетизму, дисципліни творчості, повсяк­денної виснажливої праці. Кілька століть по ньому більшість його творчих нащадків дотримувались таких же поглядів. Згадаємо хоча б Гюстава Флобера, який, відмовившись від усіх принад життя, зачинився в маєтку Круассе й просиджував аж до темряви за своїм письмовим столом, багато разів переписуючи розділи роману «Мадам Боварі». «Проваджу прикре життя, позбавлене всіх ра­дощів,— скаржився він в одному з листів,— і мене підтримує тільки моя несамовита затятість, часом вона плаче від безсилля, але не здається. Я люблю мою роботу любов'ю нестямною і дикою, як аскет, волосяниця роздирає моє тіло».

    Справжнім «рабом мистецтва» був і його земляк Оноре де Бальзак. Працюючи над «Людською ко­медією», він забував про все на світі. Безсонні ночі, які ,він присвятив роботі над творами, виснажували його сили, відбирали роки життя, але він, не звертаючи на це уваги, працював і працював, збуджуючи себе не­безпечним для його здоров'я напоєм — кавою. Хтось з його сучасників не без іронії сказав: «Натхнення Бальзака дорівнює п'ятдесяти тисячам чашок кави». До речі, треба нагадати, що своєрідним «допінгом» кава була й для Дені Дідро, і для Жан-Жака Руссо, і для Фрідріха Шіллера. Продовжуючи розмову про письменницький аскетизм, слід навести й приклад творчості Жюля Верна, який протягом двадцяти п'яти років написав п'ятдесят пригодницьких романів, герої яких долали відстані між континентами, відкривали нові землі, блукали, мандрували, плавали, в той час, як сам автор роками не виїздив із рідного міста й половину з тих двадцяти п'яти років провів у своєму кабінеті.

    А що вже казати про життя іспанського драматурга Лопе де Вега, що залишив по собі кілька тисяч п'єс? Не знав, що таке відпочинок і Франческо Петрарка. Сучасники згадували, що в його домі у Воклюзі на всіх столах було письмове приладдя. «Нерідко я,— писав італійський поет,— навіть про­кидаючись у ночі потемки намацую перо біля мого узголов'я і — поки не зникла думка — записую, а на­завтра ледве можу розібрати занотоване в темряві».

    Щодо дисципліни  праці, то вона для багатьох письменників була законом, який вони не могли порушити, образно кажучи, навіть під страхом смерті. Скажімо, Жорж Санд, працюючи щодня до одинадця­тої години вечора, ніколи не кидала роботи, поки не лунав останній удар годинника. Якщо вона закінчувала черговий роман, а до одинадцятої лишалося кілька хвилин, письменниця діставала чистий аркуш паперу і розпочинала новий твір.

    Гете, Вальтер Скотт, Віктор Гюго сідали за свій робочий стіл з пунктуальністю, якій могли б позаздрити найкращі канцеляристи. Моріс Метерлінк принципово відсиджував у своєму кабінеті три ранкові години, навіть тими днями, коли йому бракувало творчої фантазії і з-під пера не з'являлося жодного слова. Коли мова йде про творчу працю письменників, не можна обминути таке поняття, як натхнення. В тлума­ченні його творці світової літератури поділяються на тих, хто вважає натхнення проявом усевишніх сил (приміром, Юліуш Словацький запевняв, що пише за підказкою ангелів), і на тих, хто заперечує навіть доцільність існування цього поняття (Гюстав Флобер стверджував, що «все натхнення полягає в тому, аби щодня в один і той же час сідати за роботу»). Проте і ті, і другі сходяться на тому, що «натхнення» або «стан, який сприяє творчості» — залежить від багатьох факторів, атрибутів, деталей, які необхідно зафіксува­ти у своїй пам'яті й відновляти в дійсності, готуючись до творчої роботи або вже працюючи над якимсь твором. Суворо дотримуючись цього правила, пись­менники ставали бранцями того чи іншого атрибуту і вже не уявляли без нього своєї праці.

    Мемуаристи стверджують, що Жан-Жак Руссо перед початком роботи стояв на сонці з непокритою головою, вважаючи, що гаряче проміння цього світила збуджує його філософську думку. Фрідріх Шіллер писав свої твори, тримаючи ноги в холодній воді, а Оноре де Бальзак полюбляв писати, стоячи босоніж на кам'яній підлозі. Болеслав Прус, працюючи над своїми романа­ми, збуджував свою фантазію, нюхаючи міцні парфу­ми. Агата Крісті диктувала друкарці черговий де­тектив, лежачи в теплій ванні й ласуючи яблуками. Постійними атрибутами творчої праці багатьох письменників були предмети, прикраси, дрібнички, які викликали в них певні спогади, образи, почуття. А вони в свою чергу ставали імпульсом для натхнення. Так, Моріс Метерлінк, коли писав «Життя бджіл», ставив на стіл розетку з пахучим медом, до якої злітались маленькі трудівниці. Анатоль Франс завжди тримав на своєму бюро скалок давньогрецької мармурової ста­туї — чарівний торс якоїсь богині. На письмовому столі Леоніда Андрєєва стояла досить оригінальна ста­туетка: на камені сиділа, замислившись, бронзова горила, тримаючи в «руці» череп людини. Кабінет Гюїсманса був оздоблений червоною тканиною, по­лотнами голландських малярів, а на поличках красува­лись рідкісні фоліанти, вироби із слонової кості. Гофман писав свої новели в кімнаті, обклеєній чорними шпалерами, а лампу прикрашав, залежно від настрою, білий, зелений або блакитний абажур. Неабиякого значення надавали творці світової літератури письмовому приладдю, важливим було для них, яким пером писати, на якому папері тощо. Часто їх вибір викликав у сучасників неприховане здиву­вання. І справді — Анатоль Франс в епоху авторучок і друкарських машинок писав гусячими перами, Мар­сель Швоб надавав перевагу зіпсованим сталевим перам над новими, пояснюючи свою звичку тим, що непіддатливість перших — стимулює його фантазію. Прістлі понад тридцять років «записував» свої твори за допомогою друкарської машинки, а Бернард Шоу вдавався до стенографії, щоб, не розгубити думок.

    Щодо паперу, то й тут спостерігаємо дивні симпатії та антипатії. Жан-Жак Руссо любив дорогий позолоче­ний папір, саме на ньому він записав свій роман «Нова Елоїза». Анатоль Франс навпаки нехтував якістю паперу й писав на старих листах, конвертах, запро­шеннях, навіть візитках і квитанціях. Траплялось і так, що письменники «довіряли» свої твори не паперу, а виробам з порцеляни, віялам, хусточкам, як, скажімо, це робив французький поет Малларме.

    Не лишалися митці байдужими і до таких речей, як освітлення і шуми. Не випадково Квінтіліан радив письменникам писати вночі, в приміщенні з наглухо зачиненими вікнами та дверима, при світлі тьмяної лампи або каганця. Відомо, що Болеслав Прус наказав оббити стіни свого кабінету корком, щоб жоден шум не долинав із вулиці, а коли йому доводилось подорожува­ти й зупинятись у готелі, він займав одразу кілька номерів, щоб відгородитися від гомону й розмов.

    Стимулюючи темп творчої праці, деякі письменники вдавалися до таких заходів, які викликали глузування або навіть обурення їх сучасників. Так, Вільям Шекспір наказував зачиняти себе в маленькій мансарді і не випускати, поки не напише чергову трагедію. Віктор Гюго уславився тим, що якось обстриг собі півголови й поголив півбороди і завдяки цьому «прив'язав» себе на кілька тижнів до письмового столу, щоб закінчити в необхідний термін один з романів.

    Виявляли свої дивацтва творці світової літератур й у виборі одягу, способі харчування, манерах тощо. Гійом Аполлінер полюбляв носити сіро-блакитну камізельку з металевими ґудзиками. Оскар Уайльд у перші роки творчості ходив у коротких штанях, на голові його красувався оксамитовий берет, а в петличці була неодмінна лілія. Дивував своїх прихильників і Теофіл Готьє, з'являючись на вулицях у чорній оксамитовій куртці і в черевиках із золотистої шкіри. У руці він тримав парасольку, розкриваючи її незалежно від того, дощ накрапав чи сяяло сонце. Запам'яталася сучасникам і блуза з широким відклад­ним коміром, яку носив Юліуш Словацький, і біла підперезана пасом сорочка, яку зшив собі Лев Толстой.

    Цікаво буде дізнатися, чи дбали творці літературних шедеврів про зручність і «красу» письмового столу і яке «місце посідав» він у їх творчому житті. Одні з письменників не уявляли плідної роботи за звичайним столом, вони, як, скажімо, Леонід Андреев, робили «проекти» свого робочого місця, і за їх ескізами тесляр виконував замовлення. Такі столи мали багато шухлядок, секретні картотеки тощо. А за розміром вони були просто велетні. Інші письменники писали на маленьких столиках, майже не пристосованих до праці. З них падали папір, пера, довідники, та це їх не засмучувало. Віктор Гюго, як відомо, працював над романами «Знедолені» і «Собор Паризької богоматері» за крихітним хистким бюро, за яким хтось би інший міг написати хіба що листа або запрошення. Вільє де Ліль-Адан призвичаївся писати на підлозі (до цього він «додумався» того дня, коли з його квартири за борги вивезли меблі). Генрік Сенкевич деякі розділи своїх романів написав за столиком кондитерської в Закопане. Вольтер полюбляв працювати, сидячи в зручному й затишному кріслі, тримаючи папери на колінах. А Франческо Петрарка записував вірші, навіть коли їхав верхи. Підвіконня, бильця сходів здавалися йому зручнішими за письмовий стіл. Переказують, що Мільтон диктував свої твори, лежачи на канапі, звісивши голову майже до підлоги.