_ 2 __
Для допитливих
Для допитливих
Александр Дюма-батько
Без титулів.
Дюма-батько влаштовував прийом. Серед запрошених були люди різних
соціальних прошарків. Але саме поділу людей на ранги не терпів
письменник. Ось чому біля гардеробу він наказав повісити табличку: "
Просимо разом з одягом і головними уборами залишати тут свої звання і
титули".
На дуелі.
Письменник, який неодноразово яскраво змальовував у своїх творах
усілякі "поєдинки честі", одного разу сам був викликаний на дуель
кавалерійським офіцером. Умови, запропоновані супротивником, були
нещадними: на двох - один револьвер. І вистрілити в себе мусить той, хто
витягне з капелюха папірець зі словом "смерть".
Тяжкий жереб випав Дюма. Письменник, знітившись, узяв зброю, попрощався з пополотнілими друзями і зачинився у сусідній кімнаті. Невдовзі звідти пролунав постріл...
Прочинивши двері, всі застигли від подиву: Дюма тримав у руках револьвер, з дула якого ще йшов дим, і спокійно дивився на розгублену публіку:
- Промахнувся... Не влучив!
Веселий дружний сміх присутніх був дотепному романістові винагородою за кмітливість.
- Мені розповідають про вас дуже неприємні речі. Якщо ви не виправитеся, нам доведеться розстатися!
- Навіщо ви прислухаєтеся до всього, що говорять про мене? - з докором сказав слуга. - Коли б я брав до уваги все, що говорять про вас, ми з вами вже давно б розсталися!
- Якби не я, мені було б там дуже нудно...
- А де ж інші книжки? - здивувався письменник.
- Продані! - відповів розгублений продавець.
Редактор "Фігаро" Вільмессан саме цього дня був у Дюма. Він побачив, що письменник перечитує рукопис і перекреслює окремі сторінки.
- Що ви робите, Дюма?
- Та ось вбив його...
- Кого?
- Грімо... Адже я придумав його заради коротких рядків. Тепер він мені ні до чого.
- Гансе, - часто казав він синові, - якщо ти станеш чоботарем, тебе також знатиме все місто.
Але хлопчик замість того, щоб учитися ремеслу батька, годинами просиджував біля каналів і спостерігав, як по дзеркальній поверхні води пливуть відображення хмар.
- Нічого з нього путнього не вийде, - з сумом і гіркотою вирішив нарешті старий.
Коли чоботаря не стало, на його похорон прийшли всі мешканці вулиці. А коли помер син, Ганс-Крістіан, за труною уславленого казкаря йшли король і одинадцять принців. От тільки взуття вони мали, кажуть, стоптане: такого чудового чоботаря, як старий Андерсен, уже не було в Копенгагені.
— Як можна,— запитав один iз його італійських друзів,— залишати дивовижну країну, де золотіють помаранчі, задля похмурої, холодної i неприемної Данії!
— Xi6a матір люблять тільки за її красу? — заперечив на те Андерсен.
Усi присутні посміялися над невдахою мисливцем, окpiм Гоголя, який усе це вислухав i замислився. Гоголь вирішив написати пoвicть про бідного чиновника так, щоб yciм, хто легковажно сміявся з цієї пригоди, стало страшно. А декому страшно i coвicно.
Так народилася «Шинель»...
— 3 диму. Пишу i спалюю написане. I знову пишу.
Bін мав намір по-новому подати матеріал студентам, але, як сказали про нього друзі, був народжений для того, щоб стати наставником своїх сучасників, тільки не з кафедри.
Того ж року Гоголь подав у відставку.
3 цього приводу він сказав:
— Невизнаний став я за кафедру — i невизнаний сходжу з нeї!
Одного разу в сільському клубі піп читав твip Гоголя «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Читання супроводжувалося показом малюнків на стіні. I ось, коли на екрані з'явилася свиня, що викрадає казенну бум агу з відомчої установи, пристав закричав:
- Збори закриваю! Не дозволяю висміювати і ображати начальство!
Селяни розійшлися, а попа привели до волосного управління і склали протокол.
Громадськість запротестувала, і виникла справа на пристава, який заборонив публічне читання Гоголя. Розглядалася ця справа на засіданні Державної думи 17 травня 1914 року, але… все закінчилося порожньою балаканиною.
- Якщо хочете друкувати, то видайте без iмені, згодом ви напишете кращi, i вам буде соромно за ці вipшi.
— Повинен вас по-дружньому попередити, шановний, ви ризикуєте репутацією «Современника» в очах серйозних людей. Що ви проповідуєте? Непокору? Бунт? Ви підтримуєте безвідповідальну молодь.
Завжди стриманий, Некрасов тут вибухнув:
— Краще бути останнім серед молодих, ніж першим серед старих.
Один із друзів Некрасова друкував у журналі з номера в номер досить велику i нудну повість. Некрасов відверто позіхав, читаючи коректуру. I нарештi не витримав. У найбільш патетичному місці розділу написав про героїню: «Вона вмерла». Закреслив продовження i так віддав до друку.
Він був актором мандрівної трупи, писав вipшi. Часто голодний i не завжди тепло зодягнутий, але гордий i незалежний, Петефі не зразу знаходив спільну мову з людьми. Один із його друзів так описував свою першу зустріч з поетом:
- 3вiдкіля ви? — запитав незнайомий.
- 3-за власної спини,— тремтячи від холоду, різко обірвав Петефі.
- А тепер куди?
- Вперед, за власним носом, i дайте мені нарешті дорогу! — вигукнув він.
Прокинувся Петефі від того, що хтось світить йому в очі ліхтарем, в якому горіла свічка. Це був абат монастиря.
— Чи не той ти Петефі, пicнi якого співає вся Угорщина? — запитав він юнака.
— Я Петефі,— злякано відпoвiв юнак, боячись, що його можуть вигнати. Про те, що його пісні співає народ, він не знав.
Священик звелів принести доброго вина i вечерю. Петефі до ранку читав абатові i монахам свої віршi. Йому дали грошей на дорогу, i він з легким серцем пішов до столиці.
Це була його (він упізнав!) пісня.
- Послухай!—сказав Петефі другові.— У мене в кишені лише кілька монет, але я не помінявся б з герцогом Естергазі, хоча йому належить тридцята частка Угорщини!
— Іч, що видумали? Ось я вам покажу кохання! Та ви i не знаєте, що це таке! — запротестувала дівчина.
— Може, ви знаете? Нумо, розкажіть!
— А ось як в піснi співається,— i заспівала пісню про кохання.
— Люба моя, та це ж я її написав! — радісно вигукнув поет.
Учитель усадовив прибулого, сказав, що йому треба відлучитись в негайній cпpaвi, а щоб гість не нудився, дав йому читати якусь книжку.
«Важливою справою», через яку вчителеві довелося відлучатися, був візит до рідних поета.
— Хотілося б побачити славного хлопця? — схитрувавши, запитав учитель старого корчмаря.
— Значить, мій син Шандор такий, що про нього навіть панові вчителеві говорити не соромно? Якщо так, то, може, пане вчителю, ви взяли б його до себе помічником?
— На жаль, мої обставини такі, що за кілька сотень форинтів я стерпів би провал мого твору. Безчестя ж не знесу ні від кого – ні за сотні, ні за тисячі.
Тяжкий жереб випав Дюма. Письменник, знітившись, узяв зброю, попрощався з пополотнілими друзями і зачинився у сусідній кімнаті. Невдовзі звідти пролунав постріл...
Прочинивши двері, всі застигли від подиву: Дюма тримав у руках револьвер, з дула якого ще йшов дим, і спокійно дивився на розгублену публіку:
- Промахнувся... Не влучив!
Веселий дружний сміх присутніх був дотепному романістові винагородою за кмітливість.
Порада.
Знайомі Александра Дюма-батька
часто розповідали різні історії про непристойну поведінку його слуги.
Роздратований Дюма якось попередив слугу:
- Мені розповідають про вас дуже неприємні речі. Якщо ви не виправитеся, нам доведеться розстатися!
- Навіщо ви прислухаєтеся до всього, що говорять про мене? - з докором сказав слуга. - Коли б я брав до уваги все, що говорять про вас, ми з вами вже давно б розсталися!
Якби
не я...
Александра Дюма якось запитали, чи
сподобалося йому товариство, в якому він напередодні провів увесь вечір.
Письменник відповів:
- Якби не я, мені було б там дуже нудно...
Продані?!
Під час відвідин Тифліса
Дюма-батько завітав до книгарні. Напередодні хазяїн на честь гостя усі полиці
заставив томиками Дюма.
- А де ж інші книжки? - здивувався письменник.
- Продані! - відповів розгублений продавець.
Смерть
Грімо.
А.Дюма у "Трьох
мушкетерах" вигадав лакея Грімо, великого мовчуна, який односкладово
відповідав на запитання. Такий діалог мав подвійну перевагу: полегшував читання
і збільшував гонорар. Та одного дня все пішло шкереберть. Газети, які друкували
роман з продовженням, попередили, що віднині платитимуть лише за ті рядки, які
займають більше половини колонки.
Редактор "Фігаро" Вільмессан саме цього дня був у Дюма. Він побачив, що письменник перечитує рукопис і перекреслює окремі сторінки.
- Що ви робите, Дюма?
- Та ось вбив його...
- Кого?
- Грімо... Адже я придумав його заради коротких рядків. Тепер він мені ні до чого.
Г.-К. Андерсен
Визнання.
Чоботаря Андерсена знав увесь Копенгаген.
Та хіба могло бути інакше: нові підметки потрібні і водовозові, і королеві.
Визнання.
- Гансе, - часто казав він синові, - якщо ти станеш чоботарем, тебе також знатиме все місто.
Але хлопчик замість того, щоб учитися ремеслу батька, годинами просиджував біля каналів і спостерігав, як по дзеркальній поверхні води пливуть відображення хмар.
- Нічого з нього путнього не вийде, - з сумом і гіркотою вирішив нарешті старий.
Коли чоботаря не стало, на його похорон прийшли всі мешканці вулиці. А коли помер син, Ганс-Крістіан, за труною уславленого казкаря йшли король і одинадцять принців. От тільки взуття вони мали, кажуть, стоптане: такого чудового чоботаря, як старий Андерсен, уже не було в Копенгагені.
ЖИТТЯ І КАЗКА
Андерсен
уміло використовував засоби сатири. Сміх був зброєю у його боротьбі проти корінних nopoків суспільного чи побутового
життя. I письменник пишався тим, що люди розуміли його твори. В одній із своїх книжок
він писав:
«Кожну piч слід називати її справжнім іменем. I те, про що небезпечно
говорити в дійсності, повинно бути хоча б у казці.
МАТИ
I МАЧУХА
Андерсен
по тривалому перебуванні
в Італії збирався повертатися на батьківщину.
— Як можна,— запитав один iз його італійських друзів,— залишати дивовижну країну, де золотіють помаранчі, задля похмурої, холодної i неприемної Данії!
— Xi6a матір люблять тільки за її красу? — заперечив на те Андерсен.
М.
В. Гоголь
Було смішно, стало страшно.
Якось у
присутності М. В. Гоголя розповіли канцелярський анекдот про бідного чиновника,
затятого мисливця, який завдяки неабиякій економії i невтомній пpaцi зумів зібрати суму,
якої вистачило на придбання гарної мисливської рушниці карбованців на 200 асигнаціями.
Поклавши
рушницю на ніс човна, він поплив через Фінську затоку полювати на
качок. Перші
хвилини був наче yвi снi i опам’ятався тільки тоді, коли, глянувши на ніс човна,
не побачив своєї
обнови. Рушницю стягло густим очеретом,
i знайти її
було вже неможливо.
Чиновник повернувся додому, лiг у постель i вже
не вставав: у нього була лихоманка.
Було смішно, стало страшно.
Усi присутні посміялися над невдахою мисливцем, окpiм Гоголя, який усе це вислухав i замислився. Гоголь вирішив написати пoвicть про бідного чиновника так, щоб yciм, хто легковажно сміявся з цієї пригоди, стало страшно. А декому страшно i coвicно.
Так народилася «Шинель»...
З диму.
Гоголь на запитання, звідкіля у нього таке багатство мови — блискучий стиль, відповів:
— 3 диму. Пишу i спалюю написане. I знову пишу.
НАСТАВНИК,
АЛЕ НЕ 3 КАФЕДРИ
У 1834—1835 навчальному році у Петербурзькому університеті Гоголь читав icтopiю стародавнього cвiтy i середніх віків.
Bін мав намір по-новому подати матеріал студентам, але, як сказали про нього друзі, був народжений для того, щоб стати наставником своїх сучасників, тільки не з кафедри.
Того ж року Гоголь подав у відставку.
3 цього приводу він сказав:
— Невизнаний став я за кафедру — i невизнаний сходжу з нeї!
«Заборонив»… Гоголя.
Твори Гоголя за життя письменника
викликали лють реакцюнерів. Пpo це свідчить
такий випадок.
Одного разу в сільському клубі піп читав твip Гоголя «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Читання супроводжувалося показом малюнків на стіні. I ось, коли на екрані з'явилася свиня, що викрадає казенну бум агу з відомчої установи, пристав закричав:
- Збори закриваю! Не дозволяю висміювати і ображати начальство!
Селяни розійшлися, а попа привели до волосного управління і склали протокол.
Громадськість запротестувала, і виникла справа на пристава, який заборонив публічне читання Гоголя. Розглядалася ця справа на засіданні Державної думи 17 травня 1914 року, але… все закінчилося порожньою балаканиною.
М. О. Некрасов
Не послухався метра.
Об'єднавши
свої написані вipшi в невелику збірку під
назвою «Mpії i звуки», вільний
слухач Петербурзького університету М. Некрасов відніс
їx до поета В. Жуковського, щоб той висловив свою думку.
Маститий поет попросив навідатися за три дні.
Некрасов
прийшов i почув: з
yciєї збірки
лише два вірші варті уваги,
про інші ж сказано:
Не послухався метра.
- Якщо хочете друкувати, то видайте без iмені, згодом ви напишете кращi, i вам буде соромно за ці вipшi.
Де бути?
Якось,
завітавши до редакції
«Современника», літератор i мандрівник С.
П. Ковалевський, статечно потрясаючи генеральськими еполетами, сказав
Некрасову:
— Повинен вас по-дружньому попередити, шановний, ви ризикуєте репутацією «Современника» в очах серйозних людей. Що ви проповідуєте? Непокору? Бунт? Ви підтримуєте безвідповідальну молодь.
Завжди стриманий, Некрасов тут вибухнув:
— Краще бути останнім серед молодих, ніж першим серед старих.
Смерть героїні.
Некрасов
був делікатним з відвідувачами
«Современника», але як редактор правив рукописи дуже ретельно. Інколи
навіть рішуче. На користь
cnpaвi.
Один із друзів Некрасова друкував у журналі з номера в номер досить велику i нудну повість. Некрасов відверто позіхав, читаючи коректуру. I нарештi не витримав. У найбільш патетичному місці розділу написав про героїню: «Вона вмерла». Закреслив продовження i так віддав до друку.
Шандор Петефі.
Гордий і незалежний.
Майбутній
поет Шандор Петефі 16-літнім
підлітком вирушив
у мандри по країні.
Він був актором мандрівної трупи, писав вipшi. Часто голодний i не завжди тепло зодягнутий, але гордий i незалежний, Петефі не зразу знаходив спільну мову з людьми. Один із його друзів так описував свою першу зустріч з поетом:
- 3вiдкіля ви? — запитав незнайомий.
- 3-за власної спини,— тремтячи від холоду, різко обірвав Петефі.
- А тепер куди?
- Вперед, за власним носом, i дайте мені нарешті дорогу! — вигукнув він.
Слава йде попереду.
3 Дебрецена в Будапешт Петефі йшов пішки, маючи за пазухою тільки зошит
своїх вipшiв, які ніхто не xoтiв друкувати. Мела завірюха.
Підійшовши до
монастиря, він попросив ченця, щоб той пустив його
переночувати. Монах привів його до комірчини,
вказав на купу соломи в кутку, запитав для годиться прізвище
i пішов.
Прокинувся Петефі від того, що хтось світить йому в очі ліхтарем, в якому горіла свічка. Це був абат монастиря.
— Чи не той ти Петефі, пicнi якого співає вся Угорщина? — запитав він юнака.
— Я Петефі,— злякано відпoвiв юнак, боячись, що його можуть вигнати. Про те, що його пісні співає народ, він не знав.
Священик звелів принести доброго вина i вечерю. Петефі до ранку читав абатові i монахам свої віршi. Йому дали грошей на дорогу, i він з легким серцем пішов до столиці.
Його пісні співають.
Йдучи з
другом через місто, Петефі почув cпiв. 3 вікна
будинку линула пісня, її співала
молода жінка.
Це була його (він упізнав!) пісня.
- Послухай!—сказав Петефі другові.— У мене в кишені лише кілька монет, але я не помінявся б з герцогом Естергазі, хоча йому належить тридцята частка Угорщини!
* * *
В одному
селі Петефі та його
друзям молода дівчина пропонувала купити свіжі
булки. Поет по-своєму сприйняв цю пропозицію
i поцілував
дівчину.
— Іч, що видумали? Ось я вам покажу кохання! Та ви i не знаєте, що це таке! — запротестувала дівчина.
— Може, ви знаете? Нумо, розкажіть!
— А ось як в піснi співається,— i заспівала пісню про кохання.
— Люба моя, та це ж я її написав! — радісно вигукнув поет.
Учитель нації.
Після шести з половиною років мандрів Шандор Петефі повертається до батьків. Але спершу зайшов до свого
вчителя Яноша Сюча.
Учитель усадовив прибулого, сказав, що йому треба відлучитись в негайній cпpaвi, а щоб гість не нудився, дав йому читати якусь книжку.
«Важливою справою», через яку вчителеві довелося відлучатися, був візит до рідних поета.
— Хотілося б побачити славного хлопця? — схитрувавши, запитав учитель старого корчмаря.
— Значить, мій син Шандор такий, що про нього навіть панові вчителеві говорити не соромно? Якщо так, то, може, пане вчителю, ви взяли б його до себе помічником?
Безчестя не знесу.
У
1845—1846 роках Шандор Петефі
зазнав жахливого цькування критики. Злісність
i підлість
нападок, грубість i нечесність
критичних оцінок глибоко ображали поета. Петефі ніде
не друкувався.
— На жаль, мої обставини такі, що за кілька сотень форинтів я стерпів би провал мого твору. Безчестя ж не знесу ні від кого – ні за сотні, ні за тисячі.
Жюль Верн
Гарантія
- Як розпочалася ваша літературна діяльність? - запитали Жюля Верна.
- Моїм першим твором, - відповів письменник, - була невелика комедія у віршах "Зламані соломинки", яку я написав у співавторстві з Александром Дюма-сином, одним із кращих моїх друзів. П'єса не мала успіху, але за порадою Дюма-батька я віддав її до друку. "Не хвилюйтеся, - підбадьорив він мене, - даю гарантію, що знайдеться хоч один покупець. Ним буду я!"